Вийшла в свiт нова книга вiршiв єнакiївського поета Дмитра Радькова "На розколi часу" (Нацiональна спiлка письменникiв України, журнал "Донбас", Донецьк, 2001 рiк)
Вiршi не однозначнi. Втiм, як i наше сьогоднiшнє буття, повне полемiки i протир?ч. Ми маємо не просто казенне слово "гласнiсть". Десятилiттями накопичене в душi, сховане вiд зiркого ока цензури, забите i залякане наше єство знайшло вихiд "у люди". Доказ тому - книга, про яку йде мова. Можна приймати чи заперечувати св?тогляд Дмитра Пилиповича Радькова, можна ? потр?бно протиставляти його лог?ц? ?ншу, в?ршотворцям сьогодн?шн?м потр?бно ? знов-таки можна писати по-iншому, "не з радьковскої" дзвiницi дивлячись на свiт. На те вона i демократiя. А її перше дiтище - незаангажована художня лiтература.
Вищевикладене застереження не випадкове. Схвалюючи однозначнiсть суджень, що робить автору честь, я пам'ятаю Дмитра Радькова дiаметрально протилежним. Бiльш тридцяти рокiв не просто спiвробiтничаю, а досконально знаю i пiдтримую мiське л?тературне об'єднання "Джерело" (нин? "Чумацький шлях"). Чи заходила колись р?ч про проблеми мов? З повною в?дпов?дальн?стю затверджую: не було цього! Писав ? пише Микола Старусєв на рос?йськ?й, а передчасно померлий Iван Дрозд знав i писав i тодi i на рiднiй для нього мовi, росiйськомовними залишаються члени Союзу письменникiв СРСР i живi i тi, що вже покинули нас Михайло Пляцковський, Володимир Золотух?н, Володимир Попов, ?нш?. Сьогодн?шн?й кер?вник л?тературного об'єднання Василь Чубенко пише українською. Та й з поваги до свiтлої пам'ятi наших близьких друзiв-поетiв двом Александрам - Усову i Гришину, можна було б уникнути у вiршi "Але ми є" рядка "Понинi ще на школах i будинках у нас чужою мовою таблички". Чи не така вже й чужа мова i для автора збiрника, розмовляючого, по сутi, лiченi роки рiдною мовою.
Сьогоднiшня соцiально-моральна позицiя Дмитра Радькова складалася не в солодкi роки нашої спiльної, до речi сказати, iсторiї. У бiографiчної довiдцiпро автора є речення: "У 1930 - 1940 роках разом з батьками перебував на засланнi в Архангельськ?й област?...". В?дт?ля ? б?ль, ? м?м?кр?я, що формувалася десятил?ттями насильницької русиф?кац?ї. Приховувати сьогодн? нема сенсу: хот?ли люди знати ? використовувати р?дну мову, але не мали можливост?. Можна затверджувати, що i боялися набути пепутацiї україномовних. Однак при всiх зрозумiлих ображеннях не можна забувати i про засланих, розкуркулених рос?ян. Їх було не менше українц?в. (А вт?м, б?льше). Роз'єднувала система. Поєднувала загальна слов'янська мова. ? от рядок з в?рша Д.П. Радькова: "... нам у паспорти не пишуть, хто ми є, чи то ще українцi, чи монголи...". Тривога закономiрна. Але пролунала б вона доречнiше й переконливiше в тi часи, коли український поет Стус вмирав у в'язницi.. Умирав саме за право бути українцем. i по мовi i по походженню.
Вiршi збiрника, їх рядки, змiст упорядкованi i доступнi читачу навiть не упередженому, не фахiвцю в поезiї. Вiдсутнi надуманi i тому помилковi образи, добутки збiрника встають єдиним символом, за яким чiтко прослiджується закладена думка. Як читачу мен? запали в душу в?рш? "Його життя" - про брата, "Чорне провалля" - про мат?р, "Горбок" - про себе, особливо - про сестру "П?зня розмова". ? начебто п?дводить риску п?д сумн?вами автора зб?рника, та й автора статтi вiрш "Роздум". У ньому - фiлософiя прозрiння. Не можна не привести його повнiстю.
РОЗДУМ
Не стане мене i тебе -
нiчого не змiниться в свiтi.
Чи те голубе, чи рябе
Завжди буде небо вистiи.
Як сяяло сонце при нас,
так сяяти й буде довiчно,
курган у степу буде звично
на когось чекати щораз.
Тiнистий залишиться гай
й спiвучi дрозди десь у листi,
не тi, що ми чули нехай,
але все такi ж голосистi.
Народяться люди новi,
Життя вируватиме далi -
де радощi, де i печалi
й проблеми мiж тiм вiковi.
Космiчне усе i земне
Залишиться злiва ii справа.
Тобi лиш не буде й мене,
i саме в цьому вся справа.
Чи варто пояснюватиi У тiм-то й сила поетичного слова, коли залишаються голi iстини. Поза рамками полiтики, кон'юнктури i надуманих проблем. В тому числi - мовних. Таким, а не iншим, знаю я Дмитра Пилиповича.
В. СКНАРЬ
Енакиевский рабочий 07.03.2002
