Був травень 1956 року. Цвіли абрикоси й вишневі сади. Сонце пливло у високому безхмарному небі, й його яскраве тепле проміння ласкаво торкало наші юні обличчя. Минуло уже півроку, як ми, недавні десятикласники з центральної та західної України, приїхали та вступили в Єнакіївське технічне училище № 14. Вчилися ми у різних групах: підручні сталеварів, помічники машиністів паровозів, слюсарі, електрики, прокатники тощо. Вчилися ми з великою цікавістю. Кожний хотів якнайкраще опанувати свою робітничу професію. Заняття проходили за схемою: один день - теорія, а на другий день була практика. Ми йшли групою на завод у залізничне депо, де нас розподіляли за бригадами слюсарів, і ми допомагали їм ремонтувати паровози. Повернувшись із заводу, ми побачили в училищі афішу, яка сповіщала, що сьогодні, у п'ятницю, о п'ятій вечора у нашому клубі відбудеться зустріч з членами міського літературного об'єднання. Майстри виробничого навчання попросили нас швидше переодягнутися, пообідати та зібратися у клубі. Повідомлення це я сприйняв з особливим піднесенням. Адже ще у школі був закоханий у літературу, багато читав та навіть намагався писати вірші, приховуючи це від друзів. Та з приїздом в Єнакієве мене не полишало це захоплення. Я одразу записався в училищну бібліотеку, а потім - в міську. А тому деякі прізвища на афіші мені були знайомі. Час від часу в міській газеті "Енакиевский рабочий" з'являлась літературна сторінка, де друкувались вірші, невеличкі новели, уривки з повістей та романів. Але мені більше всього подобались вірші, які впливали на мене з великою силою. Особливо на робітничу тематику. Адже я готувався стати професійним робітником, та мені здавалося, щоб писати змістовно й красиво, потрібно добре знати свою справу. У нашій кімнаті жили п'ятеро курсантів. Після робочого дня хлопці довго не засиджувалися. Лягали в свої ліжка, деякий час розмовляли, жартували, а потім непомітно засинали. Я сідав за стіл та довгенько мудрував над словом. Десь о першій, а бувало й пізніше хлопці просинались та кричали: "Виключай світло! Завтра рано вставати на завод, а ти сидиш! Скільки можна!" Я клацав вимикачем й теж лягав спати у ліжко, поринаючи в сон... А вранці хлопці, докоряючи мені, говорили, що звернуться до директора училища з проханням переселити "піїта" в іншу кімнату, який просто не дає спати всім. Звичайно, все це говорилось жартома, але ці слова я сприймав, як серйозне попередження й намагався не встрявати у різні конфлікти. Та ось ми сидимо в клубі, чекаючи на виступ молодих літераторів. На трибуну виходить людина з сивою шевелюрою та синіми пронизливими очима - власний кореспондент обласної газети "Социалистический Донбасс", він же й керівник літературного об'єднання Борис Абрамович Боровик. Він розповідає про історію створення літоб'єднання, представляє початківців, надає слово їм для читання своїх творів. Я слухаю їх з друзями, мов заворожений. Адже серед молодих початківців майже наші ровесники, ну трохи старші: на три - п'ять років. І що цікаво, представники багатьох професій - водії, сталевари, учителі, музиканти, помічники машиністів паровозів, стрілочниці, слюсарі, вихователі заводських гуртожитків та інші. Нарешті керівник оголошує, що надає слово для виступу поету Михайлу Пляцковському. На трибуну піднімається невеликого зросту, усміхнена чорноока молода людина з причесаним догори чорнявим волоссям. Чимало його віршів я вже читав у міській та обласній пресі. На той час поезії, написані цим автором, я вважаю, були найкращими - мелодійні, ліричні, вони брали за душу багатьох єнакіївців. Михайло вправно володів віршем, майстерно використовуючи художні засоби - метафору, епітети, порівняння. Та й за змістом вони були дуже близькі всім - донецька природа, рідний завод, де золотими зірками світиться над ковшами розплавлений метал при розливці сталі чи чавуну, - все це зримо поставало перед очима слухачів, викликаючи бурю оплесків. Степь. Сухие выцветшие травы,
Угольком фуженные составы.
Вдалеке - завода корпуса.
Контуры высоковольтных линий,
Выгнутых цепочкой длинной-длинной
Там, где горизонта полоса... Оці поетичні картини притягували нас, як магнітом, вчили любити свою землю, якою б, на перший погляд, бідною вона не була. Михайла Пляцковського хочеться цитувати та цитувати. Бо саме тоді у тому клубі технічного училища перед нами постала неординарна особистість, людина великого доброго серця, яка випромінювала любов та незвичайну людську доброту. А поезія його зігрівала наші серця. Трубят журавли в поднебесье,
Там отблеск зари не погас...
Откуда я родом ? Из песни,
Названье которой - Донбасс. Поет читав вірші, а ми переймалися гордістю за нього. Адже такі поезії могла написати людина, яка безмежно закохана у свій край, справжній патріот землі донецької. Не по карте знаю географию,
Но всегда, где б ни был, помню я,
Что дала мне жизнь и биографию
Родина шахтерская моя. Після виступу Михайла Пляцковського, якого довго не відпускала оплесками курсантська аудиторія, читали свої твори й інші початківці. Та проте рівень їхніх віршів був набагато нижчий, й вони так не сприймались гаряче, як поезії Михайла. Правда, були вправними якісь рядки, якісь образи, та вони, врешті, не могли зрівнятись з досконалою поезією чорноокого юнака. Мені у той час ішов вісімнадцятий рік. А Михайлу - 21-й рік. Він був не набагато старшим за мене, і це, звичайно, дуже імпонувало мені. Я мріяв зустрітися з ним та познайомитись особисто. А сталося все дуже просто. Коли всі члени літоб'єднання виступили, Борис Абрамович звернувся до присутніх в аудиторії, мовляв, якщо хтось серед вас пише вірші, просимо вийти на сцену та прочитати дещо. Не соромтесь, ми вислухаємо вас та дамо необхідну пораду. Курсанти поглядали то в один бік, то в другий, а мене мої друзі почали витісняти з місця, таким чином спонукаючи до виступу. Я опирався. Та коли хлопці пригрозили, що не дадуть мені користуватись світлом до півночі, я вимушений був здатись. Перемагаючи свій страх і сором, я вийшов на сцену. Мене запитали, що буду читати. У той час у мене було написано кілька віршів. Але всі вони були написані українською мовою. Ніхто з членів літоб'єднання українською не писав й не читав. А тому я почував себе, як у чужій тарілці. Та ось я почав читати вірші, присвячені Т.Г. Шевченку: Красується, квітне, як сад, Україна,
Тобою оспівана в піснях колись.
Тарасе, устань-но з могили і нині
На рідні простори її подивись... Я дивився в глибину аудиторії, але все було тихо. Ніхто не тупотів ногами, не було чути й свисту, що виражає протест незадоволених людей. Мій голос зміцнів, я закінчив читати майже без хвилювання: Чи чуєш, Тарасе, цей спів легкокрилий,
Яким розспівався наш зоряний край?
Тече твій повільно Дніпро посивілий,
Мов шепотом просить: Тарасе, вставай! Зал вибухнув оплесками. До мене підбіг Михайло Пляцковський, обійняв за плечі, прошепотів: поздоровляю, а потім звернувся до Бориса Абрамовича Боровика: "Він - наш, ми повинні сьогодні ж прийняти Жуковського членом нашого літоб'єднання". Борис Абрамович тут же звернувся до своїх молодих літераторів, а також до учнівської аудиторії: "Ну то що, приймаємо вашого товариша в літоб'єднання? - "Приймаємо!" - вигукнули одноголосно. Таким чином переді мною відкрилась дорога, якою я йшов та йду вже більше як півстоліття. А першим наставником моїм, так вже розпорядилася доля, став Михайло Пляцковський, талановитий поет - пісняр, пісні якого співала вся наша величезна есесерівська держава - від Балтики до Тихого океану. Ставши членом міського літоб'єднання, я акуратно відвідував заняття, які проходили по четвергах кожного тижня. Це якось дисциплінувало, примушувало частіше сідати за письмовий стіл. Адже до кожного заняття необхідно було підготуватись. А це означало: написати нові вірші, котрі треба було винести на чергове обговорення. І хоча заняття вів Борис Абрамович Боровик, вплив Михайла Пляцковського відчувався у всьому - він при обговоренні доробку молодих літераторів давав конкретну, професійну оцінку, вносив різні пропозиції щодо виступів членів літоб'єднання на підприємствах та організаціях міста, в школах та робітничих гуртожитках. Задавав також тон й при підготовці чергової літсторінки в міській газеті "Енакиевский рабочий". Для газети треба було відібрати найкращі вірші, новели, чи короткі оповідання. Михайло, незважаючи на свій молодий вік, ніколи не помилявся. Йому в цьому, звичайно, допомагали наші вчителі - Д.П. Радьков та І.Д. Рахман. Наші зустрічі з Михайлом Пляцковським стали частішими. Тепер ми не тільки спілкувались з ним в літоб'єднанні, а й після закінчення занять. Ми ходили вулицями міста та читали один одному власні вірші, а також поезії професійних поетів, які нам подобались та які нам запам'ятались. Михайло читав мені вірші Ярослава Смелякова, Михайла Светлова, Євгена Євтушенка, Давида Самойлова, Михайла Дудіна, Олександра Твардовського, Михайла Ісаковського та багато інших. Я читав йому твори українських поетів Максима Рильського, Володимира Сосюри, Костя Герасименка, Василя Швеця, Дмитра Павличка, що так тоді западали в душу й хвилювали серце. Михайло Пляцковський добре розумів українську мову, цінував її. Неодноразово відзначав мелодійність та красу української мови, навіть цитував деяких українських поетів, не приховуючи свого задоволення. - Ти, подивись, які гарні рими, - говорив мені, — "коло хати - і колихати", "в дозорі - прозорі", "зітхання - кохання" і т.п. Інколи, написавши вірші російською мовою, я поспішав порадитись із старшим товаришем. Михайло, вислухавши мене, незадоволено кидав: "Ні, друже, це зовсім не те. Не розумію, для чого ти себе зраджуєш. Адже тобі вдаються гарні вірші українською мовою. Не роби цього, я тебе прошу..." Тут же, як приклад, він цитував окремі рядки з моїх віршів і доводив, що мені сам Бог послав писати чудовою українською мовою. У Михайла Пляцковського було якесь інтуїтивне природне відчуття прекрасного. Треба було бачити з яким юнацьким запалом він розповідав про книгу, яка його вразила, чи то про дівчину, яка йому сподобалась. В темних очах його спалахували іскорки, очі якимсь чином туманились, ставали вологими и невдовзі у них уже ближчали сльози. Мабуть оці емоції і допомагали йому писати хвилюючі поетичні рядки, котрі так подобались місцевому загалу. НАРИС-СПОГАД А ще треба відзначити, що у Михайла Спартаковича був тонкий слух та гарний голос. Бувало, написавши вірші, він намагався проспівати їх. І це йому вдавалося. Згодом на свої тексти він навчився створювати, як композитор, чудові мелодії, хоча й не знав музичної грамоти, не міг грати, скажімо, на піаніно. Не забути мені, як одного разу Михайло зажурено сказав: "Придумав чарівну пісню. Шкода, що в Єнакієвому немає композиторів. А якби вона зазвучала!" Щоб якось заспокоїти друга, я сказав йому: "То давай звернемось до музиканта. Хай він допоможе нам - зіграє на піаніно, або покладе твою мелодію на ноти". "Та де ж такого музиканта знайти - сказав поет, - хіба що у селищі коксохімічного заводу, як мені люди радили". "То що ж, пішли", - загорівся я. І ми майже півдня шукали цього музиканта, розпитуючи у місцевих людей, де той живе. І таки знайшли. На жаль, музикант умів грати на піаніно, та покласти мелодію на ноти з голосу абсолютно не міг, хоча й пробував не раз, але у нього нічого не вийшло. Проте Михайло був оптимістом й вірив у те, що йому колись пощастить написати пісню, поклавши її на ноти. Йшов 1957 рік. В роботіі, в різних клопотах та турботах непомітно спливав час. Підходило до кінця моє навчання в технічному училищі. Я готувався до випускних іспитів, а Михайло навпаки —до вступних. Незабаром він поїхав до Москви, успішно склав екзамени та вступив на заочне відділення Літературного інституту імені О.М. Горького. Ми, звичайно, були дуже раді за свого товариша. Це була велика подія в житті не тільки Михайла Пляцковського, а й всього нашого літоб'єднання. Михайло помітно повеселішав і пожвавішав. Він в цей час багато друкувався в місцевій і обласній пресі. У нього навіть з'явилися поеми про батька та про героя громадянської війни Тіунова, іменем якого названа центральна вулиця міста Єнакієвого. Михайло часто запрошував мене до себе додому. Жив він у невеличкому будиночку по вулиці Вокзальній удвох з мамою Ганною Борисівною. Мама, як і сам Михайло, була гостинною, хоча й жили вони дуже скромно. Ганна Борисівна працювала на фабриці цукерок, а Михайло після школи на металургійному заводі деякий час, а потім перейшов у заводську багатотиражку "За метал". Чи то в суботу, чи то в неділю я постійно приходив до них у затишний будиночок та з задоволенням спілкувався з його привітними мешканцями. Ганна Борисівна частувала нас смачними "супчиками і котлетками", раз у раз повторюючи: "їжте, хлопчики", "їжте, хлопчики". А потім ми виходили на вулицю. Квітневе сонце підіймалось все вище й вище, тепле проміння обіймало простір та обігрівало землю. В зелене листячко одягались тополі, ясени, клени. Весна входила в свої права, посилаючи нам, як привітання, пташине різноголосся. Ми раділи життю, нам здавалось, що попереду нас чекає безкінечна молодість. Та несподівано я отримав неприємну звістку. Після закінчення училища мене чекало направлення на роботу на Алчевський металургійний комбінат в Луганській області. З цього приводу стурбований Михайло подзвонив Б.А. Боровику, а той теж запротестував і пообіцяв звернутись за допомогою до директора Єнакіївського металургійного заводу. Таким чином я залишився працювати на заводі в Єнакієвому. Та вже через півроку отримав повістку з військкомату. Служити мені довелося спочатку на Балтиці в м. Лієпая, а потім у Заполяр'ї у Баренцевім морі на острові Кільдін. Не буду розповідати про всі перелети, скажу лише, що за роки служби я набрався стільки вражень, стільки відбулося подій та зустрічей з різними людьми, що вистачило б на цілий роман. Та я їх не писав, бо моя душа, як і колись, була віддана поезії. Після демобілізації, думалось, поїду додому на Кіровоградщину, трохи підготуюсь та буду вступати на факультет журналістики Київського державного університету ім. Т.Г. Шевченка. А потім вже відвідаю Донбас. Та тільки-но я в Мурманську сів на потяг "Північна стріла", десь в глибині душі відразу відчув, як владно до себе мене кличе Донбас, кличуть друзі із літоб'єднання, за якими я дуже скучив. Особливо за своїм кращим другом Михайлом Пляцковським. Правда, ми з ним інколи листувалися, та в Єнакієвому, вийшовши на привокзальну площу, зрозумів, що мені йти нікуди, ніде зупинитись. Проте це було хвилинне збентеження. Не довго думаючи, попрямував по вулиці Вокзальній до Пляцковського додому. І хоч я з'явився, як кажуть, мов сніг на голову, мене зустріли з великою радістю. Михайло розповів мені про своє навчання у Літінституті (він був уже на третьому курсі), читав нові вірші, показував літсторінки "Енакиевского рабочего", де були надруковані й мої вірші. Я, звичайно, був на сьомому небі. А про себе відзначив, як здорово виріс у своїй творчості Михайло, як сильно змужнів його талант. Говорячи йому про це, я не побачив і тіні зверхності чи зазнайства. Михайло весело посміхався та повторював одну фразу: "Треба працювати, друже". А під вечір ми пішли з ним до Палацу культури "Металург". Під ногами у нас поскрипував новорічний сніжок 1960 року. Ми розмовляли, жартували та були цілком задоволені життям і всім тим, що відбувалося навколо нас. У той вечір у Палаці культури йшов якийсь концерт. Тихенько відчинивши двері, ми ввійшли в залу і, відшукавши вільні місця, присіли у передньому ряду. Просидівши хвилин десять, Михайло шепнув мені на вухо: "Ти почекай, я зараз", - й пішов у напрямку до сцени, піднявся по дерев'яних сходинках й зник за голубою завісою. Та ось ведуча концерту оголошує: «Зараз перед вами виступить Михайло Пляцковський. Він виконає пісню на честь свого друга Станіслава Жуковського, який щойно повернувся із армії!" Михайло заспівав якусь гарну ліричну пісню (уже не пам'ятаю на чиї слова, чия музика), й зала зірвалася бурею оплесків. Я схопився з місця й, стоячи, аплодував своєму другу. Для мене було це так несподівано та приємно, що на очах виступили сльози... На другий день я поїхав відвідати своїх батьків. А коли повернувся, застав Михайла в пригніченому стані. "Що сталося?", - запитав я його стурбовано. Він мовчки подав мені листа. Я прочитав його й дуже обурився. Лист був із книжкового видавництва, в якому повідомлялось, що рукопис Михайла Пляцковського відхилено, і його перша книга не буде надрукована. А виною цьому один із віршів, котрий, мовляв, є переспівом вірша Євгена Євтушенка. Звичайно, звинувачення це було абсурдним. Але, щоб відхилити рукопис, вистачало й цієї зачіпки. Розмовляючи зі мною, Михайло видавив: "Мені тут більше робити нічого. Треба їхати до
Москви. Прощай, Єнакієве!" І раптом заплакав, мов дитина, витираючи сльози. Я заспокоював друга як міг. "Не бери, Михайле, цього близько до серця. Видавці ще пожаліють, що написали тобі такого листа. Будь мужнім", - говорив я йому. Незабаром Михайло поїхав до Москви шукати свою долю. Попервах було нелегко. Та через деякий час він познайомився з молодою корінною москвичкою, яка невдовзі стала його дружиною. А згодом Михайло перевівся із заочного відділення на стаціонарне навчання, й справи його залагодились. Він більше часу приділяв творчості - писав вірші для дітей та дорослих, окремі з них відомі композитори покладали на музику. Уже в 1964 році у нього виходить перша книжка – "Мы с папой - первоклассники". А потім були "Юля - чистюля", "Комната смеха", "Ищи меня по карте". "Дружба начинается с улыбки", "Солнышко на память", "Семиструнка", "Любимые женщины", "Праздник жизни". Остання книжка видана у видавництві "Художественная литература" і по суті була вибраним. Ім'я Михайла Пляцковського стало відомим на всю країну. Усі ми, єнакієвці, пишались своїм земляком та з нетерпінням чекали на зустріч з видатним поетом. А він, приїжджаючи на свою малу батьківщину з Москви, дарував землякам свої нові поезії й пісні. Особливо мені запам'ятались "Глубинка", "Родина шахтерская моя" та багато інших. Та як не пригадати його "Глубинку", коли в ній йдеться про наше життя, про наше рідне місто Єнакієве, де ми жили, мужніли й писали свої перші літературні твори. Глубинка! Слово-то какое!
И сам в глубинке я рожден,
Где плавок огненные кони
В ночной взлетали небосклон.
Я жил в районном городке,
Каких в стране у нас немало,
И от меня невдалеке
Виднелось здание вокзала.
И улица звалась Вокзальной –
Та, на которой был наш дом.
Как люстры белые, свисали
Акаций гроздья над окном.
А населяли городок –
Сплошь металлурги и шахтеры,
И украинский говорок
Вливался в наши разговоры... Або який світлий настрій охоплює тебе, коли читаєш поезію "Родина шахтерская моя": Сразу в сердце радости прибавится,
Лишь увижу юности края,
Краснодон, Макеевка, Дебальцево –
Родина шахтерская моя.
На рассвете дымка розоватая
Чуть дрожит на зеркале пруда.
Краматорск, Донецк, Ясиноватая –
Для меня родные города.
С детства мы знакомы очень коротко,
Земляки с тобою мы, Донбасс!
Углегорск, Енакиево, Горловка
Мне ночами снятся и сейчас... Безперечно, поет сумував за Донбасом й майже кожного року приїжджав у Єнакієве, поки ще в ньому жила його мама Ганна Борисівна. Бував Михайло у гостях і в мене в селищі ім. Ватутіна з дружиною та маленькою донькою. А коли він забрав до Москви й Ганну Борисівну, то, звичайно, ми стали бачитися рідко. Останній раз я зустрівся з Михайлом Пляцковським у 1988 році, на Днях радянської літератури в Донбасі, коли я вже жив у Донецьку і працював відповідальним секретарем Донецької організації Національної спілки письменників України. З групою письменників-земляків: Михайлом Пляцковським, Володимиром Поповим, Віктором Максимовим, Анатолієм Кравченком - ми поїхали на виступи у Єнакієве. Разом з членами єнакіївського літоб'єднання ми виступали на промислових підприємствах, на шахтах, заводах, в школах і технікумах. А потім всі разом зібралися у Палаці культури, де прозвучали вірші та пісні літераторів-земляків. Це було справжнє свято вітчизняної літератури, адже у Палаці культури не знаходилось жодного вільного місця. До Москви Михайло Пляцковський поїхав повний вражень від зустрічей із земляками, сповнений нових творчих планів. Та вже через два роки і чотири місяці на всіх нас раптово звалилася сумна звістка: помер Михайло Спартакович Пляцковський. Не вірилось, адже він був ще порівняно молодою людиною. Йому тільки-но виповнилось 55 років. З важким серцем я сів писати вірші "Пам'яті друга". Ось ці рядки: Зацвітуть сади вишневі,
Стане біло навкруги.
І впаде, як білий невід,
Пісня в рідні береги.
Зазвучить над світлим краєм,
Де дівчата хлопців ждуть.
І чуття киплять розмаєм, і забутись не дають...
Обійму, як друга, пісню
І душею пригорнусь.
Стане в грудях раптом тісно,
Я думками повернусь
Знов чомусь у наше місто,
Де дівчата і сади.
І висока пам'ять чиста,
Мов не згладжені сліди.
На отих крутих доріжках,
Де ходили юні ми,
Присягаючись у віршах –
Бути перш за все Людьми! Відспівали Михайлові соловії. Але живуть його вірші та пісні, живе про нього пам'ять. Мені ще й зараз здається, що він молодий і поривистий десь ходить по землі та складає свою поезію, яка неспокійними хвилями напливає на нас та не залишає байдужими, а кличе й кличе до світлого майбуття. Адже даруючи свою поетичну книжку "Любимые женщины", поет підписав: «Другу юности - Славе Жуковскому с напоминанием: «Любимые женщины однажды встречаются - И мы их поэтому терять не должны!» Будь счастлив - и пиши больше! 23. ІХ-88 г. Мих Пляцковский.» Я стараюся виконувати цей заповіт. Та й сам поет усвідомлював, мабуть, в останні дні свого життя, що зробив немало на літературній ниві, а тому забути його буде важко. Когда в последний раз на склоне дня
Уйду от вас в свой срок определенный,
Друзья, не торопитесь вы меня
Вычеркивать из книжки телефонной...
Оставьте же фамилию мою –
Пускай в блокноте старом, а не новом...
Даст Бог, не зря надежду я таю
На то, что кто-то вспомнит добрым словом. Отож, сьогодні ми згадуємо добрим словом прекрасного поета-пісняра й красиву Людину Михайла Спартаковича Пляцковського.. Світла пам'ять тобі, друже. Станіслав ЖУКОВСЬКИЙ.
Голова Донецької організації
Національної спілки письменників України,
почесний громадянин міста Єнакієвого 
Станіслав ЖУКОВСЬКИЙ. Голова Донецької організації Національної спілки письменників України, почесний громадянин міста Єнакієве Газета «Енакиевский рабочий» за 30 октября 2010 года
|
