Чубенко Василь Доле, доле моя чорним горечком згорена,
Де твої солов'ї і зозулі твої?
Чому небо твоє почорніло від воронів,
Навіть в нерві стежок їхня варта стоїть? Сотні тисяч голгоф, хижо скрючені пазури...
Поспішаючий Бог не встига вборонить,
І вганяють тобі молотки неопастирів
З мук відкований цвях не твоєї вини. Як же вижити нам, в тьму убогості ввергнутим?
Нам з батьківських могил хоч би жменьку землі,
Хоч пір'їнку з крила лебединого леготу,
Хоч останнє «Прощай!» із плачу журавлів, Та кріпімо наш дух, тішмо серце надією.
По весні кожен рік все навкруг ожива.
Ми з тобою удвох наше поле засіємо,
Отже будуть і в нас життєдайні жнива.
| 
