Мела айлавьюга красиво и дерзко.
  Гармонию ночи спугнул телефон.

Не стане мене i тебе -
  нiчого не змiниться в свiтi.

Евгению Лукьяненко
  Ты помнишь, друже,

История глупо, но неумолимо
  по кругу спиралью идет.

Бесснежная зима.
  Унылое пространство.

Фома Неверующий,
  видит Бог, лукав, -
  он сам, по сути,
  ни во что не верит.

От песен блатных,
  натужась,
  охрипла страна,
  в любой подворотне
  слоеный пирог фени с матом...

Зима притворилась весною -
  капель и сырая теплынь.

Це у мене, мабуть, вiд природи.
  З молоком материнським ввiбрав
  Вiдчуття, що я родом з народу,
  Що без нього я просто жебрак.

Поминают всуе Бога, 
носят напоказ кресты, 
обретая понемногу 
сатаниские черты.

Клен развесил эполеты. 
Значит, снова скоро лето.

Не карай за то, что дал. 
Не корю за то, что не дал. 
А семи ветрам и бедам 
Мой ответ... ты угадал.

  Безумная пора
  прошла, как шторм в стакане.

Яхта «Валеанна» у причала Монолог у памятника Пушкину в Ялте
  Я недостоин этой чести,
  позвольте руку вам пожать.
  Привез я с севера вам вести.

  Всё будет хорошо,
  пока мы ещё живы,
  пока горит блесна

Я постоянно куда-то спешу, у меня заботы.
  Вот и сегодня пошла за хлебом, вижу белое  что-то
  под ногами мелькнуло и юркнуло в летнее кафе  под столик.

Середина лета. Зной томится над головой,
  из форточки пахнет скошенною травой.

На пляже пустынно,
  лишь несколько рыбаков, забросивших невод.

Сидит сестра моя
  на берегу вспаханного поля,
  как рыбку, ловит последние зёрна.

  После шести тридцати
Этот меленький дождь собирался давно,
  порождён чередой атмосферных соитий —

Тиха расплавленная ночь
Тиха расплавленная ночь
  в степи восточной Украины,

  На двенадцатый деньА на двенадцатый день я встретила того, кто со  мной говорил.
  Он лежал больной, в Млечный путь завёрнут, как  в одеяло.

Косточки перечесть
Рыба лежит,
  трепещет хвостом,
  ёрзает животом.

  яблоко полудняхорошо
что яблоку негде упасть
  пропасть заполнена перьями и цветами

  вот он танцующий воздух кружится у костра
  лёгким прозрачным платьем делает ветерок

  Мамо, стань на крило, в пелюшки загорни нашу  долю,
  Поцілунком зітри з неї сиву печаль.

  Женуть корів. Над чередою пил.
  Останній промінь борсається в сині,

  В степах донецьких, між байраків,
  Увитих порістом шипшини,

Доле, доле моя чорним горечком згорена,
  Де твої солов'ї і зозулі твої?

  Календар обдурив, бо на ньому вже квітень,
  А надворі хурделиця, хуга і мла...

Непевний час, незрозумілий...
  Усе розхитано навкруг.

  Немає дорожчого в світі за волю,
  Все інше — то рабство, а отже, ярмо.

  Заглянь у пам'ять, хто ми і чиї -
  Там корінь наш у пестощах Начала.

  До тебе йду, народе мій,
  До тебе серцем чистим лину.

  Мово рідная моя.
  Мово солов'їна,
  Чом держави немовля
  Пестиш попід тином?

У сусіди мого повен двір дітвори,
  На моїм — сонна тиша і спокій.

  З давніх-давен, від Сварога і Велеса
  Всіх поколінь матері

  Мій голос і не тенор, і не бас,
  Його звучання — в поетичнім слові.

  Невдоволеність собою...
  Хто вона, куди потягне?

  Гортає серпень календар...
  Уже й на осінь повернуло.

  Самотня, змерзла, немічна
  Йшла мова в ранній час:

  Сізіфів труд - втікати з пекла дум,
  Коли ти зрісся з ними воєдино,
  Тому пробач нещасного, Вкраїно,
  На схилі літ з повинною іду.

Я розчленований живу
  На страх, агонію і пам'ять:

  Десь пішло швидконоге дитинство моє,
  Мовчки юнь кароока прощально кивнула.

  Там, де в чистому полі трава шелестить,
  Де ночами на небі тирлуються зорі,

  Поету  А.Кравченку
  Ледь жевріє під попелом вогонь,

  Вечір тихо пішов, похлипнувшись образою,

  Я якраз обтирав з тебе срібну росу.

  Очерета... Очерета...
  Під сонцем сяє річки плесо...

Поету  С.Жуковському
  Вечірній час, сусідський двір,
  Я залюбки рубаю дрова,
  В дворі хазяйка чорноброва
  На мене нишком кида зір.