Радьков Дмитро

Не стане мене i тебе -
  нiчого не змiниться в свiтi.

  Заметіль вирує зранку,
  заміта лісну ділянку:
  якщо хто живий в ній є,
  бережи життя своє!

Вітер виє, аж гуде,
  вкрила темрява округу.

  Як нас розлучали з батьками?
  Їх — геть за колючі дроти,
  а ти заливайся сльозами,
  шукай у людей доброти.

  Казкове диво коло річки,
  ранкові роси лугові.

Я зрадив би
  Як, мамо, давно Вас немає,
  загублено в нетрях Ваш слід.

Мислі неслись далеко,
  дім споминала і поле...

Суп  закипав у банці,
  банка  була консервна.

  Мама мені говорила,
  жар підгрібаючи в пічці:

  Скільки раз, було, ідеш,
  а не бачиш, мов незрячий:
  зовсім пень сухий, а теж
  свій росток зметнув добрячий.

  Ти прямуєш полем чистим
  чи в провулок завертаєш,
  а назустріч кагебісти:
  - Марш із нами, все узнаєш!

  Вздовж відталих доріг,
  під тинами й парканами
  стогін пухлих людей,
  душ обірваний крик:

  Коли на північ привезли мене,
  малого, для провчання,
  до мене завітали в сни
  казки, пташки, кота мурчання.

  Чи пам'ятаєте ви, ніженьки,
  як з перших же дитячих літ
  нас владні хижаки
  з-під вишеньки

  Якби кривавий кат не вмер,
  підкошений злочинним ділом,
  то що воно було б тепер
  з народом нашим поріділим?

  Пам'яті  М.Л. Плотникова
  Ти весь в душі моїй, в мені,
  завжди тобою повні дні,
  мій вірний друг, мій добрий вчитель,
  мого сирітства попечитель
  у завірюшній далині.

Кого б не кликав, все дарма,
  вже й повернутися не в змозі.

  Це ж стільки століть, Україно,
  пройшло, пронеслось над тобою!

Все одно прийде день, прийде час
  відніміє пора ця зимова.

Біжить на північ залізниця
  крізь нетрі й сніг, крізь кров і зло.

  Є злі слова, а є хороші.
  Коли ж хто-небудь каже: «клас»,
  мені щось чується вороже в тім
  слові — мовби вовче «клац».

  Пізнаю вітчизну, мову, волю,
  це не просто радість чи тепло,
  це - життя кінчається в недолі,
  а у тебе їх ще не було.

  Додому, додому, чекаю привіту.
  Яка в серці радість, яке відчуття!
  Як довго блукав я по білому світу
  і ось повернувся в минуле буття.

  Коли тебе душать ще змалу
  і кривдою, і лицемірством,
  чим душу спасеш від навалу?

Пам'яті  брата
  Все відібрали: хату й одяг,
  вітчизну й сонце золоте,
  й загнали в край, де на болотах
  лиш споконвічний ліс росте.

  Я так багато друзів мав,
  та геть з дитинства втратив віру:
  тих тридцять третій доконав,
  ті не вернулися з Сибіру.

Вночі
  Чорне небо, без зірок,
  ніч вляглась в глибінь високу.
  Де бугор, а де ярок —
  й на землі не видно оку.

  Дров занадто мало,
  догора пеньок.

  Заметіль вирує зранку,
  заміта лісну ділянку:
  якщо хто живий в ній є,
  бережи життя своє!

В Ярузі
  Вітер виє, аж гуде,
  вкрила темрява округу.

Як нас розлучали з батьками?
  Їх — геть за колючі дроти,
  а ти заливайся сльозами,
  шукай у людей доброти.

  Казкове диво коло річки,
  ранкові роси лугові.