Чубенко Василь Вечір тихо пішов, похлипнувшись образою,
Я якраз обтирав з тебе срібну росу.
Мабуть, скривдив його необачною фразою,
Коли глухо сказав, що і сам донесу. Віднесу на руках, покладу в човен місяця,
Одягну зорепад на твій євин костюм.
Ми з тобою удвох, інше все - нісенітниця.
Лише нам, лише нам ніч дарує ноктюрн. Десь нуртують світи, пломеняться кометами,
А у нас на Землі — цвіркуновий аншлаг.
Нам даровано двом буть в коханні поетами.
Бачиш, люба, зорю? То Венера зійшла.
| 
