Чубенко Василь Там, де в чистому полі трава шелестить, Де ночами на небі тирлуються зорі, В ковиловім дитинстві хатина стоїть, Затуманених літ моїх радість і горе. В ній давно вже завмер срібний сміх дітвори, Соловейко від смутку садочок покинув, Лише сивий колодязь, сумний від жури, Тоскно дивиться в небо, скарлючивши спину. Мов сльоза мерехтить на цямрині рудій, Мов за поміччю руки до мене простерла. І жахаюся думки: — То скільки ж тоді Накопичено болю у вимерлих селах?
|