Радьков Дмитро Скільки раз, було, ідеш,
а не бачиш, мов незрячий:
зовсім пень сухий, а теж
свій росток зметнув добрячий. Зріз розтріскався увесь,
корені з землі задерті,
паросток вчепився десь,
вириваючись із смерті. Вітер з шляху пил мете,
вихлопні газують труби,
він же все росте й росте,
не боїться більше згуби. Я радію смільчаку:
сонце сяє дивовижно
і цілує у щоку
кожен листик щиро й ніжно.
| 
