В Ярузі

Радьков Дмитро

  Вітер виє, аж гуде,
  вкрила темрява округу.
  Хто там їде, а чи йде?
  Не скотися у яругу.

Тут лиш ми та в нашу честь
  поселились поряд змії.
  Може, вовк блука ще десь,
  теж від голоду німіє.

Раз землянка — все земля:
  стіни, стеля і полички.
  Для родини куркуля
  не належить мати й свічки.

Ось вже скоро сніговій
  розкружляє каруселі.
  І тоді чи хто й живий
  в цій залишиться пустелі?

Без сповіді й вини
  Чи то зима, чи то весна —
  ноги не витягнеш з багна.
  З бараків — куренів униз
  сповза земля, прикривша хмиз.

В воді мертвітній між крижин
  пеньки від зрубаних ялин.
  Лише на горб, де станув сніг,
  вузької стежки слід проліг.

Туди, у вічну тишину,
  несуть то трунку, то труну.
  Несуть мерців і без труни.
  Усі без сповіді й вини.

Весь горб в могилах вже, в хрестах,
  а у бараках туга й жах:
  Померлі, хворі і слабі
  чергою місця ждуть в горбі.