Радьков Дмитро Біжить на північ залізниця
крізь нетрі й сніг, крізь кров і зло.
Ні, це не мариться, не сниться,
це справді так воно й було.
Наказ був стислий, неодмінний:
пробить дорогу в царство стуж!
І пили вгризлись у ялини,
сокири розкололи глуш.
Страшніш, ніж зрубані дерева
серед боліт, хуртеч, ночей
тріщали від прикладів ребра
голодних, змучених людей.
Такого дикого навалу
тайга не відала віки
Лежать під рейками не шпали —
людей загиблих кістяки.
Тепер там скорі хороводять,
хто їде, тим під грім коліс
у думку навіть не приходить,
куди подівсь дрімучий ліс.
| 
