Тропа спотыкалась у речки.
  Шутила вода меж камней, -
  Как будто смеялись уздечки
  Бродивших в низине коней.

  Скільки раз, було, ідеш,
  а не бачиш, мов незрячий:
  зовсім пень сухий, а теж
  свій росток зметнув добрячий.

  Ти прямуєш полем чистим
  чи в провулок завертаєш,
  а назустріч кагебісти:
  - Марш із нами, все узнаєш!

  Вздовж відталих доріг,
  під тинами й парканами
  стогін пухлих людей,
  душ обірваний крик:

  Коли на північ привезли мене,
  малого, для провчання,
  до мене завітали в сни
  казки, пташки, кота мурчання.

  Чи пам'ятаєте ви, ніженьки,
  як з перших же дитячих літ
  нас владні хижаки
  з-під вишеньки

  Якби кривавий кат не вмер,
  підкошений злочинним ділом,
  то що воно було б тепер
  з народом нашим поріділим?

  Пам'яті  М.Л. Плотникова
  Ти весь в душі моїй, в мені,
  завжди тобою повні дні,
  мій вірний друг, мій добрий вчитель,
  мого сирітства попечитель
  у завірюшній далині.

Кого б не кликав, все дарма,
  вже й повернутися не в змозі.

  Це ж стільки століть, Україно,
  пройшло, пронеслось над тобою!

Все одно прийде день, прийде час
  відніміє пора ця зимова.

Біжить на північ залізниця
  крізь нетрі й сніг, крізь кров і зло.

  Є злі слова, а є хороші.
  Коли ж хто-небудь каже: «клас»,
  мені щось чується вороже в тім
  слові — мовби вовче «клац».

  Пізнаю вітчизну, мову, волю,
  це не просто радість чи тепло,
  це - життя кінчається в недолі,
  а у тебе їх ще не було.

  Додому, додому, чекаю привіту.
  Яка в серці радість, яке відчуття!
  Як довго блукав я по білому світу
  і ось повернувся в минуле буття.

  Коли тебе душать ще змалу
  і кривдою, і лицемірством,
  чим душу спасеш від навалу?

Пам'яті  брата
  Все відібрали: хату й одяг,
  вітчизну й сонце золоте,
  й загнали в край, де на болотах
  лиш споконвічний ліс росте.

  Я так багато друзів мав,
  та геть з дитинства втратив віру:
  тих тридцять третій доконав,
  ті не вернулися з Сибіру.

Вночі
  Чорне небо, без зірок,
  ніч вляглась в глибінь високу.
  Де бугор, а де ярок —
  й на землі не видно оку.

  Дров занадто мало,
  догора пеньок.

  Заметіль вирує зранку,
  заміта лісну ділянку:
  якщо хто живий в ній є,
  бережи життя своє!

В Ярузі
  Вітер виє, аж гуде,
  вкрила темрява округу.

Як нас розлучали з батьками?
  Їх — геть за колючі дроти,
  а ти заливайся сльозами,
  шукай у людей доброти.

  Казкове диво коло річки,
  ранкові роси лугові.

  Из склепа уходя, взгляни назад.
  Быть может, чья-то тень, а может, окрик
  Иль чья-то неостывшая слеза
  Тебя окликнет, как вселенский опыт

  Разболелось во мне одиночество,
  Бьет в висок, как по камню вода,
  Заглянуло однажды на полчаса,
  А осталось со мной навсегда.

  Не верю круглым датам,
  Что круглые они.

Проснулась от весеннего тепла
  И, наливаясь соком благодатным,
  Невестилась цветами, пчел ждала,
  Себя вверяя таинствам понятным.

  Все сказано раньше,
  Все сказано кем-то
  Без блефа и фальши.

  Я отбилась от рук, от горячих и нежных,
  Я отбилась от сна, пялясь в неба пятак.

  Ну скажи мне, скажи, откуда
  В твоем танце, далеком и близком,
  Нильских фресок спасенное чудо
  И печальная страсть одалиски,
  Обреченность танцовщиц гетто,
  Русской пляски и лед, и пламень?

  сонет
  Я праздность Музой величаю.
  Я с ней в мечтах и ночь, и день.

  С первым снегом тебя, с первым снегом,
  С первой негой меж полем и небом,
  С первой лаской неначатой сказки,
  С первой доброй строкой о Савраске,

  Длиннокосые девочки,
  черноглазые мальчики,
  Плачьте, тонкие веточки,
  плачьте, хрупкие пальчики,
  Накатилась война на вас,
  как разгульная мачеха,
  Убивают вас заново,
  убивают вас начисто.

  Еще одна зима вне дома
  И день рожденья натощак,
  Открытка с запахом знакомым.

мое  ссыльное детство)
  На планете моей есть рояль и цветок,
  И шарманщик седой с попугаем на ветке,
  И румяной зарей обагренный восток,
  На тетрадном листке, зарешеченном клеткой.

  Я влачу свои будни из старой войны
  Белой розы и серого хлама.
  Среди всех, кто ушел — и чужих, и родных —
  Как тебя не хватает мне, мама!

Показалось
  Как посуху галера,
  Как с милостью враги,
  Как с богохульством вера —
  Ко мне твои шаги.

  Осень в ладоши мне прыгала веером
  Листьев багряных. Мне было лет пять.
  Я в возвращение пиршества верила
  И ожидала подругу опять.

Сквозняки в моём дому, сквозняки.
  Лист протянутой не просит руки,
  Разутюжил кто-то рифмы мои.

Господь мне жизнь ещё оставил
  На обреченном корабле.

  Я вернусь к тебе ребёнком,
  Я цветком к тебе вернусь.

Мне себя в себе не осталось.
  Всё, чем жить и быть полагалось,
  Разбазарил день. Ну а ночи тень
  Под подушку кладёт усталость.

Вечер с Фетом
  В телефонном гудке
  будет значиться «тихо».

Предают. В одиночку и толпами,
  Со слезой предают и шутя,
  Предают с театральною помпою,
  Без оглядки, без страха, хотя

Была великая война.
  И стон, и боль, и грусть.
  Распята и обагрена
  До самой Волги — Русь.

  Посвящается  Юлианне

Не оскорбляйте Родину свою
  Не хайте, люди, Родину свою!
  Пред миром изгалясь и обесплодясь,
  Плевать довольно в собственный колодезь!
  Не оскорбляйте Родину свою!

(комментарий  поэта к празднованию 5-летия независимости Украины)
  «Візьміть срібло-злато,
  Та будьте багаті,
  А я візьму сльози —
  Лихо виливати»...
  Тарас Шевченко

  Благотворительные обеды...
  Это для вас, бабули и деды,
  Ешьте, мамани, жуйте, папаши —
  Хватит в котлах и супа, и каши.